Ще в добу Київської Русі (Х-ХIII ст.) Дрогобич був відомий як центр солеварної промисловості Прикарпаття і відігравав важливу роль в економічному і культурному житті західноукраїнських земель. Автор Києво-Печерського Патерика в 1097 році записав, що як тільки припинився довіз солі з Галицької і Перемишльської земель, то "не бисть солі по всій Руській землі". А дрогобицькі солеварні здавна були найбільшими в Перемишльському князівстві. Техніка солеварного виробництва тут досягла високого на свій час рівня. Недарма в Дрогобичі протягом багатьох віків, навіть у XVIII ст., продовжували виварювати сіль у кованих "черінях" і формувати її в конічні грудки (головажні, пізніше топки) за способом, що виник ще в часи Київської Русі.

До речі, дрогобицька солеварня щонайменше від XIII ст., а можливо і раніше безперервно діяла на одному і тому ж місці, біля джерел "сировиці" - соляної ропи. Тому Дрогобицький солеварний завод, що працює й сьогодні, можна вважати найстарішим постійно діючим промисловим підприємством на Україні. В "Паспорті підприємства" вказана дата заснування заводу - 1250 р. В останні десятиріччя існування Галицько-Волинського князівства одним з найбагатших міст Прикарпаття став Дрогобич. Його розквіту сприяла солеварня, яка постачала сіль не лише до Галичини і Закарпаття, але і для Волині. Холмської землі, Київщини.

Тому найдавніша частина міста лежала навколо джерел сировиці - соляної ропи. Тут із сировиці виварювали сіль, тут же її продавали купцям, які прибували звідусіль.

У 1339 році Дрогобич був загарбаний польськими феодалами і дрогобицька сіль стала королівською власністю.

Найбільш ходовим товаром на той час у Дрогобичі була сіль. По неї сюди прибували чумаки з різних кінців України - з Поділля, далекої Брацлавщини, Холмщини, Волині. На волинських пристанях над Случем і Горинню дрогобицьку сіль вантажили на річкові судна - ком'яги і сплавляли до Прип'яті, а далі Дніпром аж до самого Києва.

Із Закарпаття прибували верховинці з кіньми, але без возів. Вони набивали сіллю тайстри, прив'язували їх до коней і рушали в дорогу. А пізно восени і взимку й дрогобичани збиралися у гурти по кільканадцять возів і везл сіль на продаж Львівським купцям - соляникам, в Холмщину або і далі, в польські краї. Чумаки, що приїжджали по сіль, найчастіше ставали табором на майдані поблизу церкви Юра.

Тут невпинно кипіла важка праця - з двох криниць видобували соляну ропу. Пара волів обертала закріплене на залізному денці веретено. З скрипом крутився вал, і на поверхню піднімалися зшиті з волових шкір великі "коші" повні сировиці. З кадубів при криницях сировиця текла до дерев'яних веж, де висіли черіні з залізної бляхи. Під черінями палахкотіло полум'я, сировиця випаровувалась і залишалась вогка гаряча сіль. її набивали в дерев'яні форми, сушили і готові топки (конічні грудки) солі складали рівними рядами на вози з високими полудрабками. Сіль у таких топках користувалася на Наддніпрянщині найбільшим попитом ще з часів Київської Русі.

Частина веж у Дрогобичі, Ясениці та інших навколишніх селах належала королю. На них змушували працювати селян, підданих королю. Король, звісно, до Дрогобича не заїжджав. Він віддав жупу в оренду багатим італійським купцям, переважно генуезцям, що ходили з купецькими караванами з Італії через Львів і Буковину до Кримського міста Кафи.

Протягом ХІV-ХV століття вони майже безперервно були управителями й головними працівниками жупи (стара назва солеварні) в Дрогобичі - уміло догоджали королям і про власний зиск не забували. Італійці, треба віддати належне, виробляли сіль високої якості. Вони значно розширили торговельні зв'язки Дрогобича з Європою. Та, діючи монопольно й наживаючись експлуатацією, часто спричиняли в місті конфлікти. У 1491 році конфлікт італійців з дрогобичанами та приїжджими купцями розв'язувався королівським указом. При тому було постановлено, аби для вантаження солі вироблялися вози довжиною на 14 п'ядей, шириною на 17 соляних топок на дні і на 20 - вгорі, висотою на 20 топок, поставлених одна на одну. Віз такої конструкції вміщав 6000 топок солі. Незабаром, з метою дотримання вулиць в доброму стані, дрогобичани одержали право побирати 3 динари від воза, який переїжджав через місто із сіллю чи товарами. З опису 1768 року знаємо, що вулиця Жупна (вона існує й досі) мала дерев'яний настил. Із територією жупи її єднав міст, побудований над досить глибоким тоді потоком Побук. У часі згадуваного опису на дрогобицькій жупі діяли дві криниці: Королівська (шурф № 1) і з відновленою приватністю - барона Гартенберга (шурф №2). На обох дозволявся солевидобуток на користь так званого "шпиталю для убогих" - невеликої лікарні при костелі. У 1565 році в Дрогобичі було виварено 26 тисяч бочок солі, в тому числі близько половини на приватних солеварнях, а решта на королівській жупі. 

На солеварному заводі працював Юрій з Дрогобича, син Михайла Доната. Котермаком його названо в нотації одного з його знайомих про смерть. Не виключено, що це було прізвисько. Перший з нашої країни автор друкованої книжки, перший руський доктор медицини, один з ректорів знаменитого Болонського університету в Італії, один з деканів не менш славетного в Європі Краківського університету, сучасник і в багатьох проблемах однодумець Леонардо да Вінчі, учитель (це ймовірність дослідників) Миколая Коперніка - такою повстає перед нами ця людина. Про час народження Юрія з Дрогобича не збереглося жодних відомостей. Він ходив учитися грамоти до дяка церкви Юра. Малий Котермак швидко навчився не тільки читати Псалтир та часословець, але й писати, а також латинської мови. Знаючи латину, Юрко розумів трохи італійську мову. Його стали кликати перекладати, коли сусідам - дрогобичанам треба було про щось домовитись з італійськими панами. Швидко малий Котермак добре оволодів італійською мовою і італійці доручили йому лічити топки, що їх вантажили на вози.

Довідавшись, що в Юрія помер батько, жупний урядник запропонував хлопцеві; якому вже йшов шістнадцятий рік, найнятися писарчуком до Львівської контори. У Львові Юрко мав змогу навчатися в кафедральній школі. Але його мрією був університет. Найближчим до України був університет у Кракові.

Важко було в ті часи бідним людям здобути освіту. З 1411 до 1600 року тільки 32 мішанини Дрогобича вчилися в Краківському університеті. Найвйдатнішим з них був Юрій Котермак, який вибрав своїм псевдонімом назву рідного міста і підписувався Юрій Дрогобич. Він навчався в Краківському університеті з 1460 року. В 1470 році здобув ступінь бакалавра, а в 1472 році - магістра. Після того поїхав до Італії, в Болонію, яка славилася своїм університетом, і очевидно в 1482 році він здобув звання доктора філософії та медицини. В Болонському університеті Юрій Дрогобич викладав астрономію і медицину; в 1481-1482 роках був ректором цього найстарішого в Європі вищого учбового закладу. У 1483 р. в Римі була видана його наукова праця з астрономії - перша друкована книга українського автора. В ній вперше в історії друкарства названо Київ, згадано рідні міста Юрія Дрогобича - Львів і Дрогобич. З кінця 80-х років XV ст. до смерті (1494 р.) Юрій Дрогобич викладав на медичному факультеті Краківського університету. Вчений - гуманіст родом з Дрогобича зробив серйозний вклад в розвиток науки.

Сіль справедливо вважають матір'ю Дрогобича. Відомо що з 1340 року на гербі міста з'являються у красивій симетрії дев'ять топок солі. Вони розміщалися на блакитному щиті на грудях білого орла. У 1788 році польський орел був викинутий з герба австрійським цісарем і замінений піднесеною над щитом короною. Оскільки на той час дрогобицька жупа випускала продукцію в бочках, то замість топок на гербі вмістили - дев'ять бочок. В 1769-1772 роках на королівській жупі, де працювали наймані . зваричі добуто по 32-41 тисячі бочок солі в рік.

З переходом у 1772 році Галичини під владу цісарської Австрії, а від 1867 р. - цісарсько-королівської Австро-Угорської імперії, дрогобицькі шахти склали одне державне підприємство. У другій половині позаминулого століття воно давало щорічно від 5000 до 8500 тонн солі. Кустарний промисел на той час занепав. Сіль розвозили по містах і селах Холмщини, Волині, Наддніпрянщини. Місто славилось своїм солеварним виробництвом, яке було власністю австрійського імператорського двору. В 1868 році на соляній жупі в Дрогобичі, виробилось 79889 центнерів харчової і 9984 тваринницької солі. На той час це була досить значна кількість. Працювало тут близько 60 робітників і службовців, майже половина з яких були сезонними.

У 1914 році Дрогобиччина стає ареною першої світової війни. Влада періодично змінювалась. У вересні в Дрогобич увійшли російські війська, а у травні 1915 року у місто знову повернулись австро-угорські та німецькі війська. Злидні і страждання, породжені війною, терор викликали обурення простих людей. Уже в грудні 1917 року та в січні 1918 року почалися страйки на дрогобицьких підприємствах. Робітники солеварні виступали проти війни, вимагали поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати. Наприкінці 1918 року в результаті жорстоких поразок у першій світовій війні монархія в Австро-Угорщині впала, український народ в листопаді 1918 року взяв владу у свої руки і проголосив Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). В кінці 1918 року в теперішньому приміщенні контори солезаводу засідала перша робітнича Рада, яка була створена у листопаді 1918 року в Стебнику. Але вже в травні 1919 року війська поляків зайняли Дрогобич. 20 - річний період панування Польщі не сприяв розвиткові економіки заводу, навпаки - скоротилося виробництво солі. У вересні 1939 року радянські солдати перетнули кордон польської держави. З приходом нової влади почалася індустріалізація. Збільшувалось виробництво солі. Дрогобицький соляний завод у першому кварталі 1940 року виробив 1802 тонн солі, тоді як за весь 1939 - 1640 тонн. Та праця робітників була перервана нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз, 4 липня 1941 року німецькі війська увійшли до Дрогобича. Почалися страшні роки німецької окупації. 6 серпня 1944 року було визволено місто від німецьких окупантів і з перших же днів почалася відбудова зруйнованого господарства, в тому числі і солеварного заводу.

У 1948 році вперше розпочато механічне йодування солі мокрим методом. 1955 року на заводі був запроваджений механічний вигріб солі, а у 1963 році встановлено сушильний барабан і два автомати по розфасовці солі. Умови праці солеварів значно покращали.

У 1974-1981 роках Львівською геологорозвідувальною експедицією проведені геологорозвідувальні роботи на кам'яні солі з метою збільшення сировинної бази солезаводу. Пошуковими роботами виділено перспективне Губицьке родовище кам'яних солей в кількості 25 млн.т, яке по якості придатне до підземного видужування з метою одержання високоякісної сировини, що в свою чергу дозволить збільшити виробицтво солі з 8 до 30 тис.т в рік з терміном експлуатації 50 років. У 1989 році побудований розфасовочий цех з відділенням сушки, де встановлені нові автомати фасування солі в поліетиленові пакети.

Ленінградським інститутом ВНДІГ розроблений проект на спорудження розсолопромислу добутку розсолу методом підземного вилуговування.

Виробництво виварної солі на Дрогобицькому солевиварювальному заводі засноване на випарці природних неочищених розсолів в черінних агрегатах. Наявне черінне виробництво харчової солі знаходиться в незадовільному стані, у зв'язку з чим виникає потреба будівництва нового цеху випарки солі. Прийнята в проекті технологія солі базується на випарці очищених розсолів в випарних агрегатах погружного горіння (розробка Київського політехнічного інституту), проект виготовив інститут "Укр ПКТІ сіль " в 1994 році.

Дрогобицьке родовище природих розсолів було відкрито ще в середньовіччі. Спочатку це були криниці, шурфи, з яких видобували розсоли за допомогою дерев"яних відер, потім модернізували - за допомогою коней або волів витягували зшиті з волових шкір великі "коші" заповнені розсолом (сировицею). Природні розсоли утворюються в зв'язку з розчиненям соленосних порід воротищенської серії прісними водами, які інфільтруються із четвертинних відкладів.

Існує проект на базі солеварні, яка діє з XIII ст., та храмів св.Юра і Воздвиження Чесного Хреста створити туристичний комплекс - заповідник. Це ж бо найстаріше передмістя Дрогобича-Зваричі. Адже на даний час сировинною базою підприємства служить шурф №1(szyb Krolewski № 1), який введений в експлуатацію ще в 1473 році. Поперечий розріз цього шурфа 3,5 х 2,5 м , глибина 48,0 м, а насос для викачки розсолу встановлений на глибину 47,7 м. Дебіт шурфа складає 55 м3/добу, середня мінералізація розсолу 300 г/л.

Розсіл з шурфа №1 подається по розсолопроводу в дерев'яні розсолозбірники (побудовані відповідно в 1873-1878 роках), а з них один раз в зміну самопливом подається на два черені для випарки солі.Випарні установки складаються із черенів , які нагадують ванну чотирикутної форми звареної з листової сталі товщиною 8-10 мм. Висота бортів кожного череня складає 0,7 м , довжина 12 м і ширина 8 м. Черінь розміщується над газоходами топок і зверху перекритий по всій довжині і ширині дерев'яним ковпаком від центру якого відходить паровитяжна труба чотирикутної форми. Механічний вигріб розміщений під вигрібним ковпаком і приводиться в рух електродвигуном через редуктор при допомозі ланцюга Галля. Розсіл в черенях нагрівається до температури кипіння 105-108° С. При такій температурі добре йде процес випарювання. Температура в топці череню повинна бути в границях 1000-1100° С , а температура газу на виході із топки 400-450° С. Норма випарки солі з одного череня 2,6- 2,7 т за зміну. Вигріб солі проводиться два рази за зміну, зміна продовжується 8 годин. Підживлення череня свіжим розсолом повинно продовжуватися не більше 25 діб, після цього агрегат необхідно зупинити на ремонт і збивку черінного каменю.

Час зупинки череня на поточний ремонт і збивку каменя не повинен займати більше 36 годин. Під черенями розміщені топки, які працюють на природному газі .

Внаслідок випаровування води проходить перенасищення розсолу і виділення кристалічної солі, яка осідає на дні черенів. Сіль, яка випала, вигрібається з днища череня при допомозі скребкового механізму в лоток транспортера. Із лотка сіль з вмістом вологи до 12 % подається в центрифугу, в якій вона обезводнюється.

Після фугування в центрифузі в солі залишається до 5 % вологи. В центрифузі проводиться йодування солі мокрим методом з розрахунку 67 г йодоватокислого калію на 1 т солі. Відфугована сіль із центрифуги подається скребковим на стрічковий транспортер, який сіль доставляє до приймача сушильного барабану.

Для сушіння солі, як сипучого матеріалу , використовується сушильний барабан, який обігрівається повітрям нагрітим до 260-300° С топковими газами в особливому теплообміннику, який називається калорифером. Нагріте повітря пропускається в середину сушильного барабану, яке стикається з сіллю і її висушує. Гаряче повітря подається в барабан з протилежної сторони. Волога сіль, рухаючись в напрямі обертання барабану, піднімається до його середини і падає вниз, обтікається повітрям , завдяки чому забезпечується велика поверхність випаровування вологи. Висушена і просіяна сіль з сушильного барабану поступає в бункери. Сіль з бункерів подається в фасувально-пакувальний автомат. Фасування солі в поліетиленову плівку проводиться на автоматі М1-АРЖ з продуктивністю 50 пакетів /хвилину, масою 0,75 кг. Також проводиться пакування солі насипом в поліпропіленові мішки масою 40 кг.

Враховуючи економіку нашого краю, а саме, розвиток солеваріння, великим центром якого був Дрогобич, то і специфічні знаки - символи солеварів мусіли якось відбитися в його гербі. Згідно народних переказів, першим символічним знаком міста Дрогобича княжих часів був якраз віз, наповнений сіллю. А сам віз в цей час був одночасно і мірою ваги, адже це полегшувало працю митникам. В документах XIV - XV століть, писаних латинською мовою, часто згадуються "руські теліги". В інших документах згадуються точні розміри тих теліг, які, як вже знаємо, були своєрідним еталоном для перевезення солі.

Вперше дрогобицький герб згадується в настінному написі польського костелу, який був виявлений під час його реставрації в 1789 році. На південній стіні бічної Нави було намальовано польського короля Казимира Великого і під ним поміщено напис: "Казимир III Великий, король польський по з'єднанню Русі з Польщею року 1339 надає місту соляні топки".

Дрогобичани короля зустріли прихильно, в знак миру і прихильності вони вручили йому велику буханку хліба і кілька топок солі, які були вложені на дерев'яній таці в піраміду. На другий день перебування короля у дворі жупника було зачитано привілей, що осада дрогобицька від тогочасного дня (тобто 1340 р.) одержує право містечка і також одержує герб білого орла з блакитним щитом на грудях, на якому зображено 9 топок солі.

Як ми бачимо, на дрогобицькому гербі топки солі - плоди діяльності дрогобицьких солеварів "зваричів". Але чому якраз дев'ять, а тому що в цей час місто складалось із восьми передмість і одного середмістя. Центральна частина міста була захищена валами і частоколами, осередком її була прямокутна ринкова площа - "торговиця". Тут стояв будинок ратуші, оточений ятками ремісників і крамарів. В центральній частині міста мешкали багаті люди - війти, бургомістр, члени ради й інші заможні купці, ремісники, шинкарі. За межами валів було вісім передмість (Завіжне, Задвірне, Лішнянське, Зваричї. Плебанія, Війтівська гора, Міські загороди, Панський лан), які мало відрізнялися від сіл. Тут в убогих хатах, покритих ґонтами або соломою, мешкало більшість трударів - ремісники і хлібороби. Сьогодні на гербі Дрогобича нема ні хижого орла, ні панівної корони, а сіль залишилася . Дев'ять білосніжних топок на блакитній частині геральдичного щита, а на верхній жовтій частині зображено герб України-Золотий Тризуб.

На даний час на підприємстві випускається продукція двох видів: "Сіль кухонна виварна йодована" і "Сіль кухонна виварна без добавок", які мають "Сертифікат відповідності Державної системи сертифікації УКРСЕПРО" зареєстрований в Реєстрі за №11А 1.021.Х003763-07. Сіль відповідає вимогам ДСТУ 3583-97 (ГОСТ 13830-97) "Сіль кухонна. Загальні технічні умови".

М . Ф. Юрчик, 
екскурсовод Дрогобицького солевиварювального заводу